Того ранку Сергій уже подумки витратив свої двісті грuвень.
Василь прийшов на причал раніше за всіх, накрив кошик із кефаллю дротяною решіткою від холодильника, притиснув її половинкою цеглини й став поруч. Люлька в зубах, погляд у море. Виглядало це так, ніби кошик тут узагалі ні до чого і взагалі не його.
— Усе, хлопці, cтавкu закриті, — оголосив Сергій і потер долоні. — Сьогодні наш пірат лишається без сніданку.
Пірат з’явився за чверть години. Обійшов кошик по колу, понюхав цеглину, сів навпроти й подумав. А тоді спокійно пірнув під борт шаланди — туди, де Василь скинув решту улову в синій пластиковий таз, — і витяг звідти кефаль завдовжки з власну лапу.
— Двісті, — сказав Гриць і простягнув руку долонею догори.
Сергій віддав грoші мовчки.
Василь навіть не обернувся. Тільки пихнув димом і буркнув під ніс щось про те, щоб той не подавився.
* * *
Кота на набережній звали Карась. Ім’я причепилося ще років сім тому: Гриць витягнув мокре кошеня з ящика з-під бичків, підняв за карк і сказав — дивіться, який улов. Так і лишилося.
Тепер Карась був великий, важкий, з облізлим лівим вухом і мордою кота, який бачив життя з різних боків. Кремово-руда шерсть, вицвіла на сонці до кольору піску. Взимку він худнув, улітку відгодовувався на туристах, які приїздили з міст неподалік і годували його чебуреками з пляжу.
Але справжня його робота починалася о п’ятій ранку.
О п’ятій до причалу один за одним підходили баркаси й моторки. Селище ще спало, а тут уже рипіли канати, глухо стукали ящики, хтось лаявся на заклинілу лебідку, хтось питав, чи є в когось сірники. Рибу розбирали швидко: приїздили з кафе на трасі, з ресторану в містечку, приходили жінки з сусідніх вулиць із відрами й торбами. За півгодини кошики порожніли.
Ось у ці півгодини Карась і працював.
Робив він це методично, як людина на ринку, що вибирає товар. Прослизав між кошиками, вигинаючись по-зміїному, зазирав в один, в другий. Велику рибину не подужаєш — не понесеш. Дрібну брати немає сенсу. Тому над краєм кошика час від часу з’являлася руда голова: приміряється, зважує.
Обравши, хапав зубами й зникав.
Ніхто ніколи не бачив, щоб він їв при людях. Через двадцять хвилин повертався по другу — і знову зникав. Рибалки за кавою з термоса сперечалися, куди він те все носить.
— Та ясно куди, — казав Гриць. — Має схованку за котельнею. Одну зжер, другу прикопав на вечерю.
— Розумніший за нас із тобою, — відповідав Сергій. — Ми свою кефаль по чотириста віддаємо, а він її просто бере.
Ніхто особливо не заперечував. Після ночі на воді — з холодом, з мокрими рукавами по лікоть, з руками, які до ранку перестають гнутися, — дивитися, як кіт краде рибину, було чи не єдиною розвагою. Йому, певно, здавалося, що він неймовірно хитрий і всіх обвів навколо пальця. Насправді йому просто дозволяли.
Усі розуміли: він теж при ділі. Хай працює.
* * *
Усі, крім Василя.
Василь злодіїв не любив. Принципово. І дуже дивувався, чому з двох десятків кошиків на причалі цей нахаба щоразу обирає саме його.
Він був тут найтихішим. Ходив по кефаль сам, на своїй шаланді, знав місця, глибину, час, знав, коли риба стоїть, а коли її і за три ходки не візьмеш. Секретами не ділився. Коли всі після продажу йшли снідати в кафе за сотню метрів від причалу — господиня спеціально відчиняла для них о пів на шосту, — Василь кивав на прощання й ішов до своєї автівки.
Жив він за два квартали від моря, у невеликій хаті під шифером, яку продувало наскрізь із листопада по березень. Пахло там сіллю, рибою і тютюном. Дах треба було перекривати ще позаторік, грoші на ремонт лежали в банку, але руки не доходили: сам собі нагадував про це щоосені й щоосені відкладав.
Життя якось не склалося. Просто не склалося, без історій. Років десять тому він на це рукою махнув, розучився усміхатися й перейшов на кивки та односкладові відповіді. На торгах говорив цифрами.
Люльку з рота не виймав ніколи. Хлопці жартували, що він і спить із нею.
У банку він підходив тільки до одного вікна — до Тамари. Якщо її не було, розвертався і йшов, хоч ти йому що кажи. Приносив акуратно складену пачку купюр, кивав, клав на стійку. Тамара рахувала, він чекав, дивлячись у вікно.
Керівник відділення морщився від запаху тютюну, але терпів. Клієнт був постійний і надійний, суми носив пристойні.
* * *
З котом у них склалася гра.
Василь шикав, замахувався кепкою, накривав кошик решіткою, ставив його на ящик, ставив на два ящики. Карась однаково знаходив спосіб. Одного разу він витягнув рибину крізь щілину в плетінні — просто підчепив кігтем і тягнув, поки не піддалася.
Хлопці почали закладатися. Двісті грuвень, іноді пачка цигарок, іноді просто на інтерес. За тиждень рахунок був на користь кота.
— Василю, здавайся, — реготав Сергій. — Він тебе просто поважає. З мого кошика він же не бере.
— З твого і брати нічого, — відповідав Василь.
Це вважалося в нього жартом. А потім Карась не прийшов.
* * *
Першого дня Василь не помітив. Другого — відзначив, що кошик чомусь цілий, і йому це не сподобалося. Третього почав озиратися.
Дивна річ: зникло щось таке, чого ніби й не було. Порожнє місце там, де ніякого місця не мало бути.
— Чого це наш злодюга не ходить? — запитав він у Гриця, наче між іншим, розплутуючи сіть.
— Хтозна. Може, здох. Йому років немало.
Василь пожував мундштук і нічого не сказав. Четвертого дня він, дочекавшись, поки хлопці розійдуться по машинах, пішов за котельню. Обійшов бетонні плити, зазирнув під кущі глоду, потоптався біля труби. Смикав себе за прокурений вус і бурчав: «Мені що, риби шкода? Куди він подівся, зараза руда. Голодний же».
Кота ніде не було.
* * *
Ніч випала кепська. Норд-ост розігнав хвилю, море пішло каламутне й важке, з причалу того ранку вийшли троє, з них двоє повернулися ні з чим.
Василь усе-таки поставив сіть. Молотило так, що він двічі мало не загубив весло, а на світанку витяг півтора десятка риб — сміх, а не улов. Продавати не було чого. Вирішив забрати додому й засолити в бочці.
Мжичка. Шоста ранку, а темно, як о четвертій. Він розстелив на брукові свою торбу, що пахла сіллю за десять кроків, і почав перекладати туди рибу.
І крізь шурхіт дощу почув нявкання. Карась стояв за три метри — мокрий наскрізь, шерсть прилипла до боків, з хвоста тече. Худий. Дивився не на людину, а на торбу.
Василь випростався й раптом зрадів так, що аж злякався цієї радості.
— Прийшов? — сказав він уголос. — Їсти хочеш? Іди бери, злодію. Не бійся.
І відступив на два кроки вбік.
Кіт підійшов боком, недовірливо, вибрав рибину — не найбільшу, середню, — і перед тим, як бігти, підняв голову й подивився Василеві просто в очі.
— Крадіжок не схвалюю, — насупився той, марно намагаючись розкурити мокру люльку. — Але їсти ж тобі треба.
Карась побіг.
А Василь чомусь не пішов додому. Стояв під дощем, перекладав рибу туди-сюди, з торби в ящик і назад, і бурчав: «Чого я тут мокну? Йому ж однієї вистачить. Однієї за очі».
Хвилин через десять кіт повернувся.
Ішов уже важко, лапи ковзали по мокрій бруківці. Вхопив другу рибину, зробив три кроки — і впав. Просто впав набік, і риба випорснула з зубів.
— Ах ти ж, — вилаявся Василь.
Підняв кефаль, підійшов і подав її котові з руки. Карась узяв. Устав. Поплентався до рогу — повільно, з зупинками.
Василь закинув торбу на плече й пішов слідом. Сам собі не пояснюючи навіщо.
* * *
За рогом, під бетонним козирком закинутої зупинки, лежала кішка. Маленька, темна, теж мокра. Біля неї — троє кошенят, завбільшки з кулак кожне.
Карась поклав рибину перед нею. Другу, ту саму, підсунув ближче. А сам відійшов і сів під кущем, підібгавши лапи, щоб менше мокнути.
Василь стояв і дивився.
Він порахував: чотири дні. Чотири дні, поки кошенята були зовсім малі й кішка не могла їх лишити. Чотири дні кіт не крав, бо не міг відійти. А сьогодні вийшов, бо інакше вже ніяк.
— Ах ти ж, — сказав Василь утретє, і голос у нього був якийсь не свій.
Він опустив торбу на мокрий асфальт, витрусив звідти рибу просто на бетон, вивернув дно курткою і почав по одному складати туди кошенят. Кішка спершу зашипіла, потім передумала й залізла сама.
— Ходімо, — сказав він котові. — Чого сидиш. Ходімо, кому кажу.
Карась подивився на нього і пішов поруч. Не за ним — поруч.
Удома Василь розтопив грубу, обклав торбу двома рушниками, вигріб з холодильника все, що там було, і години зо дві витирав ганчіркою кошенят, кішку і кота, який дозволяв це робити з виглядом повного здивування.
Карась чхнув. Потім ще раз. З носа в нього текло.
* * *
О дев’ятій ранку Василь стояв біля вікна в банку. Тамара підвела очі й на мить розгубилася: щось було не так. Вона не одразу зрозуміла що. Люльки не було. Просто не було, і від цього обличчя в нього виявилося зовсім інше.
— Таке діло, — почав він і затнувся. — Той злодій, виявляється, рибу кішці носив. І кошенятам. А я його ганяв.
— Який злодій? — не зрозуміла Тамара.
— Та не злодій він, — Василь потер шию. — Чхає от. З носа тече. І кішка слабка зовсім, а я не знаю, чим її годувати. Корм якийсь для кошенят треба, чи що. Тамаро, ви не могли б… Я в цьому нічого не тямлю.
До неї повільно доходив зміст: кішка, троє кошенят, хворий кіт і людина, яка за сім років сказала їй хіба тридцять слів.
Вона попросила у керівника день за свій рахунок. Керівник подивився на неї дуже уважно й дав.
Дорогою до ветерuнарної клінікu Василь говорив. Плутано, перескакуючи, повертаючись назад, — про решітку від холодильника, про цеглину, про заклад на двісті гривень, про козирок зупинки. Тамара слухала й дивилася на сидіння, де Карась сидів прямо, як пам’ятник, і дихав із присвистом.
— Я так думаю, — сказала вона, коли він замовк, — що ви обидва молодці.
Василь озирнувся на кота.
— Чув? Ти в нас герой.
Карась чхнув йому просто в плече, і Тамара вперше за всю дорогу засміялася.
* * *
Дах Василь того ж року перекрив. Не тому, що протікав, — просто в хаті стало кому мерзнути. Кошенят двоє віддали в добрі руки, третє, найменше й найкрикливіше, лишилося. Кішка спить на підвіконні. Карась — біля груби, на кріслі, з якого його ніхто не зганяє.
Люльку Василь курить тільки надворі. Тамара поставила умову.
А на набережній, там, де раніше стояли кошики, тепер невелика крамничка «Дари моря»: свіжа кефаль, бички, мідії, лід у ящиках, вивіска, яку Сергій малював власноруч і дуже цим пишається. Торгує Тамара, привозить рибу Василь.
Хлопці, коли заходять, обов’язково питають, скільки сьогодні риби вкрав кіт. Василь відповідає, що ніскільки. Кіт тепер при магазині, а не при крaдіжках.
І дуже сердиться, коли з кишені його куртки знову випадає загорнута в папір рибина — та сама, «нікому не потрібна», яку він щоранку кладе туди для якогось із дворових.